Існує в Києві такий телевізійний продакшн – “Закрита зона”. Заснував його відомий журналіст, автор одноіменного телевізійного блокбастера 2004 року, Володимир Ар’єв. Нині ПЦ “Закрита Зона” виробляє аж п’ять телепродуктів – “Закрита зона”, “Відкрита зона”, “Перший відділ” (транслюються на низькорейтинговому 5 каналі), кримінальний проект “Прецедент” (виходить на ICTV) та нову економічну програмку про державні закупівлі (для ефіру на 1-му національному). Базується “Закрита Зона” в центрі міста, на вулиці Басейній. Працює в цій компанії вже понад 50 людей.

Начальство

На студії командують Володимир Ар’єв та його дружина, колишній журналіст ТСН Наталка Фіцич. Ар’єв є директором, виконавчим продюсером студії та керівником програми “Закрита зона”. В принципі, він досить ліберальний керівник – “розбори польотів” влаштовувати не любить, але час від часу йому все-таки доводиться це робити. Недоліки його керівництва – мінімальний контакт з творчими працівниками (журналістами). Наприклад, в його власній програмі “Закрита Зона” літучка може не проводитися місяцями. Та й взагалі, було б добре, аби він звертав більше уваги на своїх людей, підтримував би з ними бодай якийсь рівень душевного розуміння та відкритості.

Недоліки

Як і будь-де, в работі на “ЗЗ” є недоліки. Серед них: зарплата в конвертах, про яку ми вже згадували, а також слабка тенденція її зростання (тобто зарплата піднімається набагато рідше і менше, ніж хотілося б). Відсутність соціального пакета, рідкісні та невеликі премії. А також – рутина. Може, це притаманно і іншим місцям роботи, але тут це дуже помітно. Багато з людей, які тут працюють, вже давно втомилися від своїх програм, і навіть їх не дивляться. Але продовжують працювати, бо тут непогана зарплата і більш-менш вільний графік присутності (чи радше відсутності) в офісі.

Із позитивів роботи в “Закритій зоні” можна назвати непогане місце для отримання телевізійного досвіду, з пристойною зарплатою та хорошою технічною базою. Проте причин залишатися тут надовго автор цих рядків не бачить. Можливості кар’єрного зростання та зростання зарплати прагнуть до нуля. А низький якісний рівень комунікації між керівництвом та творчими працівниками зводить до того самого показника можливості професійного та особистого розвитку, переймання досвіду. І це прикро – адже колектив (поки що), направду, дуже хороший.

відкриття одного журналіста

почитайте, рекомендуймо!

 Крісло головного редактора “Першого Ділового каналу” похитнулося під Світланою Колядою. Причиною конфлікту між нею та керівництвом каналу (засновник якого, нагадаю, є ”регіонал” Ігор Шкіря) є сюжет про воїнів УПА і виділення додаткових коштів на оплату ними комунальних платежів. Через цей сюжет на колектив телеканалу було накладено штрафні санкції. Більш за все перепало головному редактору, себто Коляді. Подейкують, що причиною конфлікту є особиста образа Шкірі на ветеранів ОУН-УПА. “У него дедушку убили бандеровцы на Западной Украине”, – повідомив редактор економічного відділу ТВ-1 Андрій Деркач із посиланням на помічника Шкірі Тетяну Полубенець. За офіційною версією цей конфлікт називають конфліктом між колективом та менеджментом каналу.

Що ж стосується Світлани Коляди, то за словами керівництва каналу, розглядається варіант щодо призначення іншої людини на посаду головного редактора.

Докладніше про конфлікт та про те, як його коментує сам Шкіря можна прочитати на сайті “Телекритики”.

Дуже багато журналістів Львова, які мали телевізійні амбіції (а хто їх не має?) пройшли через “кузню кадрів” телекомпанії “НТА“. Розшифровуються ці три букви, як “Незалежне телевізійне агентство”. Перш ніж перейти до опису роботи цієї структури, варто зазначити, що воно таке і з чиєї “легкої руки” з’явилося та як існувало.Заснував це агентство такий собі “жук” Едуард Занюк, який довший час був дуже вже наближеним до “Укрзалізниці” і, по суті, завдяки “заказушним” матеріалам, а інколи і програмам, проплачених залізницею це агентство й існувало. До речі, і зараз “НТА” має спільні проекти із залізницею. Потім доля “закинула” пана Едуарда у івченівський “Нафтогаз”. Отам вже можна було відірватися на славу, адже діяла схема: кради – не хочу. Та й кошти оберталися суттєво більші, аніж у “колійовиків”. Втім, це все було у дальшому чи ближчому минулому.Сьогодні ж “НТА” формально керує такий собі Санчо Панса Занюка по цьому проектові – пан Білень, який справді вміє вишуковувати гроші (навіть чесним шляхом) і зумів перетворити “НТА” на структуру, яка може сама на себе заробляти (не лише завдяки відкатам від держструктур) і до того ж, заробляти  непогано.

“Незалежне телевізійне агенство” – зараз телеканал, який має доволі цікаві різнопланові телепередачі і, що приємно, нові проекти з’являються відносно часто. Окрім цього всього, звісно, ж у фаворі – новини.

З того, що запам’яталося з недовгострокового перебування на каналі (кілька років тому) – це доволі зверхнє ставлення менеджерів і керівництва до всіх інших працівників – журналістів, операторів, режисерів; якісь просто архівимоги – як до картинки, так і до текстів; часті переписування текстів сюжетів. Хоча, зараз, наскільки мені відомо, ситуація дещо змінилася і на рівень текстів (та й картинки) дивляться крізь пальці. Адже, по суті, не дуже то й лишилося від кого вимагати. Пройшовши добру школу “НТА”, багато журналістів телеканалу поїхало в Київ, а оператори знайшли інші – кращі заробітки. Тож відповідно зараз вибирати керівництву “Незалежного телевізійного агенства” особливо не доводиться. І врешті, найголовніше: зарплати там цілком пристойні, як на Львів, і виплачуються вчасно.

Цікавий сайт про радіо можна знайти тут. Як пише автор ресурсу, це перший український незалежний радіопортал. ”Світ радіо” розповідає про існуючі формати радіо, має у собі корисні лінки, літературу, що стосується радіовиробництва, радіословник та закони, що стосуються радіо.

Насолоджуйтесь і повчайтесь!

Cub

Цей зразочок журналістики – “привіт” з дореволюційних часів, коли В. Медведчук кермував апаратом президента, а партія  СДПУ (о) була у фаворі. “Наша газета+” пережила політичний тріумф та падіння „батька-засновника” та досі служить інтересам одіозної партії. Мета газети – висвітлення діяльності партії у столиці та в регіонах країни, а також інформування нечислених читачів про поточні події в Україні і світі. Розповсюджується видання серед членів СДПУ (о) та серед тих, хто їм співчуває – за передплатою. Газета двомовна, виходить відносно невеличким накладом (близько 25 тис. примірників). Користується попитом переважно на сході України. Приміром, якщо у Львові видання має лише два (2, я не помилився) передплатника, то у Донецьку – майже 5 тисяч.Безперечним плюсом роботи в цьому друкованому ЗМІ – можливість самостійного вибору тематики статей. Писати можна про все – починаючи від з’їзду Конгреса українців та закінчуючи невдалим виступом „Динамо” в Чемпіонаті України. Природньо, що про жодний паритет у точках зору чи плюралізм мови бути не може, бо газета ж партійна! І кожна літера статті має просякнутися ідеєю СДПУ (о).  Молодим журналістам, які не надто тямлять у партійній пресі, наполегливо рекомендують ознайомитися із доробками Віктора Медведчука. Мені, приміром, дісталася брошура „Новий вимір демократії”, датована 2001 роком. Тобто, існують неписані „темники”, що пояснюють, як правильно подавати ту чи іншу подію.Головний редактор газети – в минулому вчитель історії у загальноосвітній школі. Його прагнення до самовираження  проявляється у генеруванні тем для статей на історичну тематику та намаганнях „вилизати” будь-який текст, причому, під час останньої процедури він частенько створює надзвичайні „журналізми”. Новачок, не знайомий із такою особливістю боса, може переписувати один матеріал до п’яти разів.Наявний мінус роботи в „Нашій газеті+”: видання нікому не відоме, тому й сприймається переважно як передвиборча газета-одноденка. Зазвичай рятує нагадування про „колоритну” партію. Можливо, так співбесідника й не завоюєш (у більшості випадків це і не важливо), але на його думку вже точно можна розраховувати. Часто журналістів сприймають войовничо; не менш часто намагаються дізнатися координати партійного офісу, аби отримувати яку-небудь допомогу, переважно фінансову. Але партія вже роки з три як припинила допомагати матеріально, та й таких прохачів там не дуже вітають.Усі вісім шпальт газети вироблять сім чоловік, троє з яких технічний персонал. Тобто, необхідно уміння уживатися в таком надто тісному колективі. Основне спілкування – на „курилці” або по асьці. Заробітня плата відносно висока (500-600 у.о.), але, між тим, роботою журналісти надто не навантажені. Найнеприємніше – штрафи за запізнення (здається, я почув чийсь стогін?) у розмірі одного долара за кожну хвилину. Ці „драконовські” заходи були кроком у відповідь на злісні порушення дисципліни з боку вашого покірного слуги J.

Захар Беркут

(саме так я підписувався у „Львівському телеграфі”)

 Мабуть, найкумедніша газета, в якій мені довелося працювати до цього часу (Боже, захисти і сохрани надалі від подібних) був такий собі „Львівський телеграф”, який виходив не повних півроку перед виборами 2002 року. Це був тижневик, який „тягнув мазу” за УНП та за одного з підприємців Львова, який вочевидь робив свої вливання у газету. Загалом ситуація майже хрестоматійна для українських медіа. Однак дуже вже „оригінальними” були так звані менеджери цієї газети. Двійко таких собі братів-акробатів. Вони справді були (хоча, мабуть, ще й досі є) братами. Один з них значився головним редактором цього видання, а інший – не то видавцем, не то директором, з плином літ вже й не пригадаєш.

Втім, щоб не забігати наперед зазначу, що головні „керовніки” аж ніяк не визначали обличчя газети і практично не втручалися у так званий творчий процес. А тому у колективі склалася дуже приємна атмосфера. І хоча нас було мало (четверо чи п’ятеро журналістів, один коректор і верстальник) ми щотижня видавали нехай і не вельми якісний, але все ж таки, не найгірший на той час медійний продукт. Тепер з „телеграфних” часі шкодую лише за одним: що рідко тоді з’являвся в офісі (двічі на тиждень по пів дня), тож замало поспілкувався з тими людиськами і не всіх зберіг контакти до сьогодні. Ну але, таке життя.

На мою скромну персону припадало у тій газетці робити сторінку спорту, але згодом вийшло так, що заповнював ще й „культуру”. Одним словом робив те, що мені подобається і мені за то нічого не було. Точніше, по первах навіть було. Були гонорари (про ставки у журналістів взагалі не йшлося). З розрахунку 50 грн за шпальту. Щоправда коли в місяць видавав наприклад 6 шпальт, то отримував чомусь не 300, а 200 чи 250 грн, але по „нєопитності” та юні я на такі меркантильні речі уваги нікому не звертав. Не говорячи вже про постійні затримки по зарплаті (від двох тижнів – до місяця). Тим більше, що з якогось там часу урочисто оголосили, що тепер сторінка тарифікуватиметься по 100 грн. Це втішило, але лише спочатку. Позаяк, жодної зарплати з розрахунку 100 грн за сторінку я так і не отримав. Себто після цього оголошення гроші припинили платити взагалі. Брати Ласійчуки кудись зникли. Застати їх в офісі було нереальним, на собі все тягнула приємна відповідальний секретар, яка через вроджений життєвий оптимізм переконувала усіх, що все буде добре. Допомагала їй у цьому директор чи заступник директора (точно її посади не пам’ятаю) – ще одна мила дівчина, яка теж „Богу душу винна”. Ми ж, „маленькі” працівники, скрегочучи зубами і харчуючись обіцянками про те, що все буде добре робили газету і надалі. А вона якимось дивним і незрозумілим чином потрапляла у друкарню, там її навіть друкували і щочетверга (інколи, щоправда у п’ятницю) „Львівський телеграф” з’являвся у газетних кіосках. Але навіть до виборів газетка не дожила. Після того, як один з номерів був зданий, газета раптом у світ не вийшла. Слід Ласійчуків пропав взагалі, а колектив „ЛТ” розбігся.

Окрім приємних (я про колектив) і не дуже (це я про Ласійчуків) знайомств від „ЛТ” у мене залишився спогад про заборгованість переді мною. Яка становить 1000 грн (якщо по 100 грн сторінка), або ж 500 (якщо по 50 грн). А на 2002 рік це були зовсім не ті 1000 чи 500 грн, що сьогодні. Отаке то.  

P.S: кілька місяців тому про Ласійчуків знову стало відомо у журналістських колах Львова (щоправда обмежених). Вони начебто вийшли на одного з екс-головних редакторів газет з пропозицією відновлювати „ЛТ” і робити інформаційний веб-ресурс, але… кілька місяців покрутивши йому голову за своєю звичкою безслідно зникли. Добре що хоч, цей чолов’яга людей у штат не почав набирати.  

цікавий сайт для журналістів і не тільки. Тут ви знайдете не лише скільки заробляють українські журналісти, але й зможете подивитися на вакансії, наявні в ЗМІ і розташувати власне резюме.

Хай щастить!

Cub

Нездорове жлобство каналу ТВ-1 (як ще називають „Перший Діловий канал”)  починається із самої історії його заснування. Ймовірно задешево куплений  вихідцем так званого „донецького клану” Ігорем Шкірею колишній телеканал „Заграва” претендує на гучне звання першого економічного. І справді, канал економічний, бо економлять тут на всьому: на приміщенні, на зарплатах працівникам, на ставленні до людей, на апаратурі, на розташуванні, зрештою.   Аналог російського „РБК” розташований неподалік від кладовища. Найближча станція метро, „Дорогожичі”, від місця дислокації ТВ-1 хвилинах у п’ятнадцяти їзди на маршрутці (перша ознака жлобства). Плентатися пішки сюди не раджу. Сіренька будівля одразу псує настрій. Посилюють пригнічення, а може в когось викликають істерію, два КПП (саме контрольно-перепусні пункти): на першому і на п’ятому поверхах. Щось подібне кілька років тому я проходив лише на вході  до слідчого ізолятора суворого режиму, коли знімав сюжет про в’язнів. Тільки речей тут не перевіряють і мобільні телефони не здають. А так – типові питання: „Куди? До кого? Навіщо?”. „Звісно найматися на роботу”, – відповідаю я.„Думаю побачимось тут ще ”, – відповідає люб’язний охоронець, намагаючись таким чином побажати удачі.Попереду довжелезний коридор, голі стіни, що пунктирують зачиненими біленькими пластиковими дверями. І лише світло у кінці цього тунелю вселяє надію. Якась божевільна кімната, схожа на рісепшн. Але якась універсальна. Тут і чаюють, тут начебто і працюють, тут і балакають (друга ознака жлобства). Ця кімната, наче тіло павука, має кілька відгалужень, в яких знаходяться інші кімнати, певно ньюз-рум, переглядні, тощо. У куті „типу” ресепшена – великий монітор. Якраз йдуть новини. Ведуча начебто нічого, але здається одяг її власний (третя ознака жлобства). Оформлення студії теж нічого, хоча так щоби вражало – не скажу. Зате мій погляд мимохіть фокусується на кольоровій сорочці ведучої, а з неї – на пір’яній зеленій брошці, прикріпленій до неї. Під час оприлюднення чергової новини, вона легесенько посмикується, ще й так, що  я ледве втримуюся від сміху. Цікаво, хто начипив на неї цю брош?  Знайомлюся із шеф-редактором каналу. Розповідаю про мету мого візиту та прагнення. Вона веде мене до студії, де панує пофігістично-флегматичний настрій (четверта ознака жлобства). Виявляється ніхто не готовий до кастингу, хоча про нього було відомо заздалегідь, навіть час конкретний був призначений. Чекаю доки з’ясуються ці робочі моменти і мене нарешті випробовуватимуть. Та й є час аби роздивитися. „Раздевайтесь! Вы что, просто так сюда пришли?” – перериває мої роздуми різкий крик шеф-редакторки, схожий на клич стриптизерці підійти до пілону. Я шаленію, але беру свою волю у кулак. Мовчки знімаю куртку і сідаю у „кадр”. „Как у вас с дикцией?” – не вгамовується ця жінка. Намагаючись вичитати, вперше побачений текст, відповідаю, що непогано, бо мав досвід роботи на телебаченні. „Ну не ведущим же?” – знову набридає вона. „Нет, но всё же. Что-то не так?” – питаюся я у відповідь. Жінка мовчки зникає, лишаючи мене на самоті із байдужими. Запис. Почитав. З ефірки вибігає трохи молодша жіночка, певно ефірний режисер, і каже, що записалося із браком по звуку (п’ята ознака жлобства). Просить усе повторити і знову зникає в ефірці. З’являється інша дівчина і каже, що вона від шеф-редактора і що та довірила їй проведення і оцінення кастингу. „Не надо перезаписи, ты почитай, а я послушаю, а после всё передам Светлане”, – наполягає вона. Добре почитав і так. Доки збирався підскочила ще одна претендентка на омріяну вакансію. Неозброєним оком видно, що по чиїйсь рекомендації, бо дуже мило та й на „ти” спілкувалася із тією, що мене слухала. Та й нехай. Свато-братерські відносини загубили не одну справу, навіть в президентському середовищі галасу наробили.Віддаю резюме і чую чергову фразу: „Мы вам позвоним”. Швидко поспішаю до вихіду, аби відчути свіже повітря. Зупиняюсь біля будівлі і нервово закурюю сигарету, розмірковуючи над хамством працівників каналу. І водночас згадую історію, розказану мені подругою, яка також пробувалася на ТВ-1, але дізнавшись про зарплатню у триста доларів швидше відмовилася сама. І тут перед очима в мене спливає останній рядок мого резюме: „заробітня плата не менше 500 доларів”. „Хвала Богові, не візьмуть!” – розумію я.  Посміхаюся, кидаю сигарету і крокую якомога далі, на волю…

P.S. пізніше чув ще одну історію, як один хлопець таки влаштувався туди, як йому пообіцяли зарплатню у вісімсот доларів і як сам пан Шкіря “популярно” пояснив хлопцю, що це “нереально” (до речі, це було мабуть єдине пристойне слово, що звучало з вуст засновника).

Cub Journalism просувається в маси! Дякуємо Агенції Інтернет Новин та всім іншим, хто не залишається байдужим до нас!

Спробуємо не розчарувати

Чекайте на поновлення незабаром

Cub